Озаринці. Ювілейний знак
Лірична сторінка
"Щоб  Ваші бажання були в захоплені від Ваших можливостей!"
" До..."
(Моїм батькам)
                                      1. Перший поштовх.
О
! Щось стукає.
Цікаво, а це воно стукає чи грюкає?
Ні, все таки стукає. Бо вже зараз загуркотіло, як  ніби щось пролетіло і
плюхнулось. Ой! Щось мене захитало туди-сюди. Е-е-е почало бовтати в
  різні сторони.Так не довго і знудіти. Ну от, уже  успокоїлось. Знову стукає,
але не мішає-приємно стукає. Так, а  я тут що роблю? Треба прислухатись, щось журчить, бурчить. Голос! Приємний. Ніжно лагідний. Звідки я знаю, що він лагідний і, що це таке голос?! Та ще й жіночий!
- Іди послухай. Притули вухо.Чуєш?
Ага, хтось за мною спостерігає. Цiкаво - хто i за ким? А я хто? І чого так темно? Стук затишився, став рідший. Прислуховуються. Ха! Я теж принишк. Знову стук - рівномірний. Голос, уже другий,трохи грубіший, як ніби вуха заклало але теж лагідний.
-Тобі показалось - рано ще.
Що рано? Звідки я знаю як закладають вуха? Що таке вуха!
Хтось мені скаже, що тут робиться?
Де я?  Хто я?!
Мені страшно! Ні повернутись, ні ногою дригнути.
Стоп! Що значить нога? І кажеться ще є руки. О, Боже, звідки я знаю, що це все існує?
Я починаю нервувати. Спокійно, тримай себе в руках, не січи ногами - де вони ті руки, а ноги?
Ні-ч-чо-го не розумію, за те знаю. Оце мене і лякає.
Єдине, що мене не дратує це рівномірний стук і приємний жіночий голос:
- Тихо, ти-хо. Не хвилюйся, спокійно. Ми з тобою.
О! Це вже добре. Отже, я Тут не один. Я не люблю бути один.
А що я люблю? Щось мені не зручно, якось всередині не так, як ніби чогось не хватає.
А як повинно бути? Ну не так і все. Знову зашуміло, дзенькнуло, стукнуло, забулькало. Стук став частіший, але мені не мішав, ніби хто його приглушив. А може я привик? 
Гм-м, вроді полегшало, навіть приємно, як ніби поїв.  Ї-да!  Мабуть дуже важливе для мене - ще не зрозумів. Щось я розімлів - поспати би. А що таке поспати? Здається я бік прилежав, треба повернутись і ба-єнь-ки.
Ох, потягу-у-нєчки! От де вони, рученьки?! А от і ноженьки, кудись вперлися. В щось 
мягке і тепле. Знову нетерпеливий жіночий голос:
- Іди бігом - штовхається. Перший раз.
Та, хто ж там  штовхається? Я штовхаюсь? Ви ще не знаєте, як я штовхаюсь - вже й потягнутись не можна. Ні, за мною дійсно хтось слідкує. Хто ж я такий, чи така, чи таке? Мабуть дуже важливий, якщо з мене очей не зводять. Да, треба затихнути на мить. Вивчити обстановочку, а то можна і нарватись...
Знову голос, чоловічий - аж відлуння пішло - можна було і не лякати:
- Де - де?
- Та ось!
Тут мене щось накрило тепле, лагідне. Я не витерпів, головою хотів
дістати до приємного тепла, але не зміг - прийшлось ногою
відштовхнутись.
- Да, дійсно, точно в вухо попав - І радісно:
- Мабуть хлопчик!
Так значить я хлопчик... Мабуть. Добре це чи ні? Взнаєм пізніше.
А зараз зробим підсумки. В мене є дві руки, дві ноги.
Мабуть ще щось є - чимось ж я думаю! Я хлопчик і я не один. Нас мінімум троє.
Я Тут один і Їх двоє Там.
Мені подобається той стан коли хочеться спати - правда, не дали.
Ці приємні голоса і тепло, кругом тепло, зараз замуркочу...
Стук, тук-тук і знову тук - тук, як в поїзді. Що за поїзд?
Куди він їде? Тук-тук, тук-тук, думки пу-та-ють-ся,
мі-ша-ють-ся, мені до-о-бре-е...
Я за-си-на-ю-ю. Впе-е-р-ше-е.
  
Шановні вебмастера, будь ласка, при використанні матеріалів з сайту на інших інтернет-ресурсах заслання на сайт обов'язкове.
Яндекс.Метрика